Вдячний дідусь

Автор: Олександр Богун

Війна,яку країна не чекала,
Посіяла тривогу і страждання.
Сира земля багато вже забрала
І сльози навкруги,розчарування..

В одному місті,що на сході України,
Нарешті мир настав,який усі чекали.
Глибокі вирви та сумні руїни,
Про обстріли недавні віщували...

Сніжинки ніжно місто покривають,
А всі в тривозі дивляться туди,
Де досі страшні постріли лунають,
Несучи море горя та біди!

Всі мешканці містечка пам'ятають,
Тей біль,що в дім їх принесла війна
І моляться до Господа,благають,
Щоб більше не вернулася вона!

Багато жителів лишилися без дому, 
А містом бродять в розпачі голодні.
І жити вже й не хочеться нікому,
А ночі на дворі такі холодні...

Та серед цих бродяг нещасних, 
Один дідусь помітно вирізнявся 
І хоч було проблем багато власних
Та він усім привітно усміхався.

Він чашу горя,як і всі ковтнув,
Снаряд торік попав в його оселю!
І він ще пам'ятає добре, не забув 
Розбиті стіни дому і діряву стелю.

Самісінький лишився він на дворі,
Близьким та рідним не потрібний,
Але не впав у розпач в цьому горі!
Бог потішав,а він був Богу вірний!

І ось в притулок він зайшов поїсти,
Спізнився трохи,багато вже людей,
До столу через натовп не пролізти!
Старий став шкандибати до дверей.

Та тут, при виході, його хтось зупинив
І простягнув малесенький загорнутий пакунок,
Коли дідусь його із поспіхом відкрив,
То ледь не випустив із рук цей подарунок!..

"О, що я бачу?!.Любий Боже мій!"-
Сльозами радості зволожилися очі-
"Настало здійснення отих бажань і мрій,
Які збувалися у снах лиш серед ночі!

Яка м'яка, свіжесенька ця булка,
Дарма, що лиш малесенький окраєць!.."-
В морозну ніч виходив із притулку,
Дідусь, від холоду тримтячи,наче заєць.

Старе махрове покривало,
Що щойно видали в притулку ,
Так ніжно пестило, ласкало
Старий радів,дожовуючи булку.

І так йому зручні чоботі,
Які на смітнику знайшов,
Хоча вони були в болоті 
Та цілим був в них кожен шов!

Вони пошиті мов на нього
І зовсім в мозолі не тисли,
Давно не відчував такого,
А в просторі думки зависли.

І погляд впав на ліхтарі,
Їх жовте світло зігрівало,
Дарма що січень на дворі
І снігу випало чимало,

Затишно так в старому парку,
Долонею струснувши сніг,
Він сів на мокру і холодну лавку
І тілом стомленим мороз пробіг.

Старою, пружною спиною
До спинки лавки притулився,
Що стала рідною такою
З тих пір,як він тут поселився...

Спочило місто мирним сном
І все навкруг таке казкове...
Старий скоцюрбившись клубком,
Сказав: "Мій Бог,яке життя чудове!"