Не зректися до смерті Христа

Автор: Леся Данильчик

На війні він дійшов до Берліну,
У боях залишався живим,
Його зброя ворожа не вбила,
Бо Господь від біди хоронив.

Він покаявсь вернувшись додому,
Богу серце навіки віддав,
Бути ревним і вірним у всьому
У молитві Христу обіцяв.

Раз Господь Святим Духом промовив:
"На землі десь страждає Мій син,
Ти ж завжди будь для того готовим,
Як покличу, йому помогти."

Пам'ятав ці слова й кожну днину
У пригоді комусь він ставав,
Але все ж не стрічав ту людину,
Про яку йому Бог наказав.

Раз його, як злочинця, впіймали,
Засудили за віру в Христа,
Ешелоном кудись відіслали...
Чоловіка чекала тюрма.

Там знеміг, що вже ледве міг жити,
Та для нього роботу знайшли,
Щоб ув'язненим їжу возити:
Шматок хліба і ще баланди.

Важко йшов, за візок той тримався,
І коли всім вже їжу подав,
Раптом голос чіткий там роздався,
Щоб на двоє свій хліб розламав.

"Це ж почулось мені", - так подумав,
Але знов прозвучало, як дзвін,
Щоби хліба шматочок засунув
В двері камери смертників він.

Там дозорець стояв з автоматом,
Крок направо, наліво - й кінець,
Та цей брат не боявсь помирати
Й на колінах поповз навпростець.

Хліб засунув тихенько під двері,
Обернувшись, поліз до візка,
Зрозумів, що у камері смерті
Християнська страждає душа.

Думав вже, що здійснив Божу волю,
І коли заспокоївсь лишень,
Знову голос промовив з любов'ю:
"Так роби, як тепер, кожен день..." 

Час минав - він чинив Божу справу:
Свою пайку надвоє ділив,
Але якось йому прозвучало:
"Не роби так, як досі робив."

А в тій камері смерті та болю
Один брат у Христі сам сидів,
Бо за те, що не брав в руки зброю,
Був до страти засуджений він.

Та начальник тюрми, розсміявшись,
Із презирством до нього сказав:
"Я не буду у тебе стріляти,
Бо радянської кулі шкода...

Як живий твій Господь, "богомоле",
Хай Він місяць годує тебе,
Коли ж ні, тебе голод заморить,
І у камері в муках помреш!"

Зачинилися двері тюремні,
На коліна ув'язнений впав
І в молитві до Господа ревній,
Як дитина маленька, ридав.

Наяву це чи сон? Що за диво?
Шматок хліба лежить під дверми.
Взяв у руки його несміливо,
До губів ледве зміг піднести... 

Тридцять днів на бетонній підлозі
Появлявся хлібини кусок,
Так зміцнялося серце у Бозі,
Й підкріплялася немічна плоть.

А опісля, відкривши темницю,
Здивувався начальник тюрми,
Що ув'язнений досі живий ще,
Хоч лишився без їжі й води.

Вирок смертний тоді відмінили,
А натомість дали десять літ...
Так Свою врятував Бог дитину
І життя у в'язниці зберіг.

* * *

Чи готові тепер християни
Не зректися до смерті Христа,
Коли день вирішальний настане,
Не триматись земного життя?

Чи ми будем, як брат той, без страху
Крізь життєві проблеми іти,
Як стоятиме хтось з автоматом,
На підмогу людині повзти?

Чи ми ладні померти голодні,
Тільки б жити постійно з Христом,
І звершити всю волю Господню,
Крізь нещастя йдучи напролом?

Перевірмо себе, друзі, нині
І просім собі сили в Отця,
Щоб пройти всі скорботні долини
Й бути вірними нам до кінця!

04.11.2021