Коли жаліємо себе

Автор: Леся Данильчик

У мить, коли жаліємо себе,
Коли нам доля мариться гіркою,
Тоді не можем бачити людей,
Серця яких обтяжені журбою.

Не помічаєм тих, хто вже ослаб,
Кому насправді необхідна поміч,
Кого нести потрібно в молитвах,
До неба підіймаючи долоні.

А коли ми жаліємо себе,
То важко помолитися за ближніх,
Бо горе інших є для нас чуже,
Здається, що ми мучимось найбільше.

Себе жаліти - то страшна біда,
Бо програємо ми тоді щоразу,
Це почуття не є для християн,
Воно в людській душі, немов проказа.

Себе жаліти - марнувати час,
А краще іншим милість виявляти,
Бо то така є місія у нас:
Із тими, хто страждає, нам страждати.

У мить, коли жаліємо когось 
І плачем разом з тими, хто ридає,
Тоді любити інших ми вчимось,
Як їхні болі з ними розділяєм.

Бо так робив Христос на цій землі:
Себе не шкодував Господь ніколи,
Любив людей і їх щодня жалів,
Допомагав усім духовно кволим.

І навіть на Голгофському хресті,
Коли, Його розп'явши, глузували,
Він у Своїй любові не знеміг,
Дивився на людей з глибоким жалем.

Христос не шкодував Свого життя,
А ми себе жаліємо порою
Й, не маючи до ближніх співчуття,
Живем, махнувши байдуже рукою.

Не личить так робити зовсім нам...
Коли до себе проявляєм жалість,
Згадаймо, що Ісус віддав життя,
А ми ж Христовим іменем назвались.

Повинні ми чинити, як Господь,
Любити, проявляючи терпіння,
Жаліти не себе, але когось,
Достойно несучи таке служіння.
* * *
У мить, коли жаліємо себе,
Коли нам доля мариться гіркою,
Погляньмо на Голгофу і на хрест,
Там мали бути, друже, ми з тобою...