Біль війни

Автор: Леся Данильчик

Ми уявити не могли,
Що наші доньки і сини,
Які щасливими були,
Назвуться дітками війни.

У наших не було думках,
Що всіх дітей огорне страх,
Що будуть личка у сльозах,
І тільки спогади в серцях.

Хіба збагнути це хтось міг,
Що будуть діти пити сніг,
Що зачерствілий уже хліб
Солодким стане для усіх?

Не готувались до біди,
Мабуть, безпечними були,
Дивились кольорові сни,
Хотіли миру - не війни.

Усе змінилося умить:
Де була радість, там гримить,
І вже в підвалі тихо спить
Дитинство, що так хоче жить.

Питань багато у дітей:
Коли настане миру день,
І не вбиватимуть людей,
Відмовившись від злих ідей?

Тепер поділена сім'я,
Хтось виглядає татуся,
Коротка дуже зустріч ця,
І сумом сповнені серця...

А чи побачаться ще раз,
Чи буде для обіймів час?
Лиш татова скупа сльоза
Говорить більше, ніж слова.

А в теплих маминих руках
Зникає відчай у очах,
Сидіти затишно отак,
Хоч чути гуркіт від гармат.

А в когось матері нема,
Не повернеться вже вона,
По воду діточкам пішла,
Її чекають, та дарма...

Не зміряти увесь той біль,
Що діти терплять на війні,
Чи вже великі, чи малі -
Вони беззахисні такі.

Стискає серце знов журба:
Ціна дитинства дорога,
Його украсти хоче та
Страшна, безжалісна війна.

Та, щоби доньки і сини
Не бачили жахіть війни,
Потрібно нам усім, батьки,
До Господа щодня іти.

Молитись, щоб прийшла пора:
Над нами мирні небеса,
І зброя знищена уся,
І посміхається дитя.

Щоб голоду ніхто не знав,
Щоб не в підвалі засинав,
Щоб кожен радості зазнав
І своїх рідних обіймав.

А поки не настав той день,
Подяку Богу піднесем
І за щасливих тих дітей,
В яких нема страшних ночей.

За всі ті доньки і сини,
В котрих лише барвисті сни,
За те, що в мирі сплять вони,
Бо не побачили війни.

І вірмо, що настане мить,
Коли весь біль переболить,
Та поки ще війна шумить,
Учімося дітей любить!