Давид

Автор: Олександр Богун

Війна у Палестині довго вже триває
І ллється братня кров, багряною рікою!
За сином,гіркі сльози,мати проливає
І не одна дружина,залишилась вдовою

Могутню армію царя Саула -
Розбила,вщент,орда фелистимлян!
Жахлива звістка ця, у кожен двір майнула
І принесла ридання в доми ізраїльтян!

Настав той час,коли єднатись треба!
Зімкнувши стрій,забути про розбрат!
І на колінах милості,випрошувати в неба,
Бо вже міста і села, паплюжить супостат!

І весь народ зібрався,біля стін Хеврону,
Там де стояв Давид,із воїнством своїм!
Загинув царський дім,і більше вже нікому
Невдасться припідняти Ізраїль із колін!

А Бог з Давидом був,усі це добре знали,
Він вже давно помазаний на царський трон!
І під його знамена,єдиним строєм стали!
Та переможним маршем,залишили Хеврон!

Увесь Ізраїль став,незламною стіною,
Під Божу міцну руку,якою став Давид!
І він повів братів відважних за собою,
А Бог їм був за Меч та за надійний Щит!

Без бою села та містечка брали,
Хоробрі лицарі ставали в їх ряди,
На вірність Богу та Давиду присягали!
Всі ворога хотіли прогнати назавжди!

Лиш мешканці Сіону єднатись не бажали:
Озброєні на стінах,засіли військом злим!
Та воїни Давида міцну фортецю взяли!
І до Господніх ніг упав Єрусалим!

Він став твердинею для Вибраного Роду!
Столицею держави,що набирала сил!
А ворог,грізним натиском, обмеживув свободу 
І вже прокравсь далеко,у глибокий тил.

Навколо міст і сел розкинулись залоги.
У згарищах поховані зплюндровані двори...
З'явилися над брамами фелистимські боги
І мертвими очима,позиркують згори!

Весь мирний люд,охоплений війною,
Подався десь у гори,домівки залишивши,
А орди ворога,жахливою чумою,
Засіли в Віфлеємі,околицю спаливши!

Плачевний стогін вітер ніс над краєм
І так хотілося,щоб це був лише сон!
Невільники нажахані,окутані відчаєм
Бажали радше смерті,аніж страшний полон!

Та крізь пустельну спеку, сурми залунали!!!
Це вершники Давида нищили залоги!
А слідом царські воїни сміливо наступали!
Братам на допомогу спішили їхні ноги!

Сам Цар Давид став на чолі блокади!
Війна ж навкруг залишила сліди...
У день бої запеклі, а вночі наради,
А навкруги пустеля,ні крапельки води.

Солдати спраглі,зовсім знемагають,
Ані краплинки в горлі,за так багато днів.
І навіть для царя,ковтка води не мають,
А він від спраги,бідний,геть уже змарнів.

Царя любили щиро,віддані солдати
Бо він для них усіх,ще більше би зробив,
Тому готові зараз,з ним вони вмирати!
Давид це знав,і лиш,про себе говорив:

"О,як би хті я випити водиці,
Бо вже від спраги тіло,зовсім знемагає,
Води, із віфлиємської,прозорої криниці,
З якої ворог, своїх коней напуває!"

Дізнались царські друзі,про його бажання.
І троє славних воїнів,відважних соколів,
У табір ворога,прокрались до світання,
Їм для царя Давида,не шкода своїх голів!

Вони з криниці воду поспішно зачерпнули,
Як тільки стала сходити вранішня 
зоря -
Ворожих вартових,сміливці оминули,
І з цінним подарунком з'явились до царя...

Царя їх подвиг вразив,у саменьке серце!
Та підбадьорив дух і м'язи враз підсилив!
Цінніше,щось за воду,містило те відерце!..
І цар, у Славу Бога,на землю воду вилив...

І був Давид тим мужем,що по серцю Бога,
Хоч на шляху своєму падав він не раз,
Та добре знав,що вірна, лиш одна дорога,
Яка не змінною,лишається й для нас.

В житті ми часто,так себе жалієм,
У власні клопоти,пірнувши з головою,
Поспівчувати іншим,до кінця не вмієм,
Бо кожен переймається,власною бідою.

Я прошу, Милий Боже,Ти поруч будь завжди!
Хай по життю мене,Рука Твоя веде!
Дай сил,щоб міг я в спрагу,вилити води
І цим прославити,Твоє Ім'я Святе!