Історія

Автор: Олександр Богун

Тихенько в полі вітер віє, 
А сонце вже ховалось за село... 
Пташки щебечуть,гай неначе мріє, 
А від хатин повіює тепло. 
  
Проте нелегкий час для Церкви – 
Кругом гоніння, заслання. 
Багато тих, хто згоден вмерти, 
Щоб Боже славилось І’мя. 
  
В саду вишневім край села, 
Де вгору дивляться тополі,
Стоїть хатинонька мала, 
Як вісник нелегкої долі. 
  
В хатині чистій кругом столу 
Сім’я сидить та щось читає, 
А котик бігає по колу 
Й промінчик сонечка хапає.. 
  
В недільний день після служіння, 
Пресвітер Церкви із сім’єю, 
Після хвали і поклоніння, 
Ділився вірою своєю. 
  
Разом з дружиною та сином, 
Вони читали Слово Боже 
І хоч судилось це режимом –  
Без їжі жить душа не може. 
  
А сонце нище опускалось 
Вже й соловейко тьохкотів 
Таким приємним все здавалось 
І радість вилилась у спів! 
  
Та раптом шум та крик рознізся, 
Надворі гавкнув грізно пес, 
Як тільки всі зірвались з місця - 
Влетів загін НКВС! 
  
«Ну что, штундисты, не дражите? 
Мы всех вас будем здесь стрелять! 
Давай, на улицу идите, 
Там будем Бога воспевать» 
  
Солдат штовхнув прикладом в спину, 
Пресвітер трішечки хитнувся, 
Синочка взяв, обняв дружину, 
А кат зрадливо посміхнувся! 
  
Виходить він зі свого дому 
І бачить лихо, страшна річ, 
Все тіло кинуло в судому, 
А серце впало ніби в піч! 
  
Брати та сестри християни 
Вже під прицілами стоять, 
А в серці кровоточить рана... 
«Невже, невже будуть стрілять?» 
  
Страшну картину пастир бачить, 
Як вівці із його отари, 
Стоять смиренно і не плачуть, 
Чекаючи своєї кари. 
  
І поки йде до них то бачить: 
Стоїть Іван, брат Тимофій, 
В руках Марусі донька плаче, 
Її потішує Андрій.  
  
Стоять старесенькі бабусі, 
Дідусь на паличку схиливсь, 
Спасіння маючи в Ісусі, 
Старий тихесенько моливсь. 
  
Сестра Олена та Марина, 
Ще зовсім юні, молоді, 
Знайшлася в них одна провина - 
Що стійкі й вірні у Христі! 
  
Стоять, неначе ті дубочки, 
Степан та брат його Сергій - 
Сестри Катрусі два синочки, 
Найбільший дар вдові старій. 
  
Стоять і ті,що вперше в Церкву, 
Сьогодні ввечері прийшли, 
Й готові дати себе в жертву, 
Підтримку в Господа знайшли. 
  
Стоять усі такі рішучі, 
До неба погляд підвели 
І навіть в миті ці болючі 
Обличчя радісні були. 
  
Як став пресвітер вже до строю, 
То комісар заговорив, 
Гордився сильно він собою, 
Втішався тим всім, що робив: 
  
«Ну что, товарищи штундисты?! 
Хочу опять напомнить вам, 
Что всем здесь правят комунисты, 
А вы и Бог мешают нам! 
  
Я вам последний шанс даю, 
Зачем сегодня умирать?! 
Вы сохраните жизнь свою, 
Не надо будет вас стрелять!» 
  
В повітря вистрілила зброя, 
Наблизивши усіх до раю... 
«Хто против Бога - выйди с строя, 
А хто не выйдет - расстреляю!»... 
  
Усі непорушно стоять без вагання, 
Як серце пронизує мить ця невпинна!.. 
Та ось, розірвавши болюче чекання, 
Пресвітер лишає дружину та сина. 
  
Виходить зі строю та став перед катом, 
І зойкіт почувся важкий, 
Молитви полились,а син крикнув: «Тато!» 
І впав на коліна Івасик малий. 
  
А кат усміхнувся й долоні потер: 
«Я так и думал, ну что тут скрывать?! 
Мне это понятно, ведь я офицер, 
Зачем за что либо тебе умирать?!» 
  
Та грізно й відважно пресвітер сказав! 
Цей голос прорізав свідомість наскрізь 
І дух занепалий у Церкви підняв, 
Як ніби його хтось на крилах підніс: 
  
«Ми вірні залишимось Богу до смерті! 
Нам смерть не страшна, комісаре, ти знай! 
Усі ми готові сьогодні померти, 
Ми будемо з Богом, стріляй!» 
  
«Ах так ты значит говоришь?! 
Я с радостью, а ну  быстрей! 
Ей ты, ефрейтер, чё стоишь? 
Давай кончай этих людей!»... 
  
А сонце в небі так сіяє 
І світло сипле на обличчя, 
Природа скрізь цвіте, співає, 
А все навкруг таке незвичне. 
  
Малий Івась кричить: «Татусю, 
Мені так страшно, обійми, 
Я хочу бачити Ісуса! 
Чи може Він зійти сюди?» 
  
«Звичайно може, любийц сину, 
Та ти не бійся цих людей» 
І взяв на руки він дитину 
Й притиснув сильно до грудей. 
  
А серце сина так забилось 
І сльози ллються з оченят, 
Батьківське серце защимилось... 
«Готовсь!» - тут вигукнув солдат. 
  
Наказ цей так прорізав вуха, 
Що буде далі - добре знав... 
Та далі, він уже не слухав, 
Сильніш дружину обійняв... 
  
А жить хотілось, як ніколи, 
Й приємно в памяті майнуло, 
Як проводжали сина в школу, 
Коли гонінь іще не було, 
  
Як вечором, в сімейнім колі, 
Читали Біблію і говорили 
І як втомившись вдень у полі, 
Водичку із струмочка пили. 
  
І знов в реальність повернувшись, 
Вже чути, як пісні співають 
І ніби, мов від сну проснувшись, 
В піснях всі Бога прославляють! 
  
Цей спів спокійний та блаженний, 
З хмарками плив за небокрай, 
А комісар немов скаженний 
Чим дуще вигукнув: «Стреляй!» 
  
Та раптом солдати побачили ці, 
Ангелів з неба, що сходять, могутні! 
В кожного меч полум’яний в руці 
І сильно жахнулись невірні присутні. 
  
Зблідли солдати, завмер комісар, 
Впав долілиць перед чудом, 
З ним і солдати кинуті в жар, 
Впали, змішавшись із брудом. 
  
Навколішки впали жорсткі комуністи 
Та в небо з благанням дивилися 
І вперше в житті ці палкі атеїсти 
До Бога так щиро молилися!