Олександр Богун - Історія

Історія

Історія

Тихенько в полі вітер віє, 
А сонце вже ховалось за село...
Пташки щебечуть,гай неначе мріє,
А від хатин повіює тепло.

Проте нелегкий час для Церкви –
Кругом гоніння, заслання.
Багато тих, хто згоден вмерти,
Щоб Боже славилось І’мя.

В саду вишневім край села,
Де вгору дивляться тополі,
Стоїть хатинонька мала,
Як вісник нелегкої долі.

В хатині чистій кругом столу
Сім’я сидить та щось читає,
А котик бігає по колу
Й промінчик сонечка хапає..

В недільний день після служіння,
Пресвітер Церкви із сім’єю,
Після хвали і поклоніння,
Ділився вірою своєю.

Разом з дружиною та сином,
Вони читали Слово Боже
І хоч судилось це режимом –
Без їжі жить душа не може.

А сонце нище опускалось
Вже й соловейко тьохкотів
Таким приємним все здавалось
І радість вилилась у спів!

Та раптом шум та крик рознізся,
Надворі гавкнув грізно пес,
Як тільки всі зірвались з місця -
Влетів загін НКВС!

«Ну что, штундисты, не дражите?
Мы всех вас будем здесь стрелять!
Давай, на улицу идите,
Там будем Бога воспевать»

Солдат штовхнув прикладом в спину,
Пресвітер трішечки хитнувся,
Синочка взяв, обняв дружину,
А кат зрадливо посміхнувся!

Виходить він зі свого дому
І бачить лихо, страшна річ,
Все тіло кинуло в судому,
А серце впало ніби в піч!

Брати та сестри християни
Вже під прицілами стоять,
А в серці кровоточить рана...
«Невже, невже будуть стрілять?»

Страшну картину пастир бачить,
Як вівці із його отари,
Стоять смиренно і не плачуть,
Чекаючи своєї кари.

І поки йде до них то бачить:
Стоїть Іван, брат Тимофій,
В руках Марусі донька плаче,
Її потішує Андрій.

Стоять старесенькі бабусі,
Дідусь на паличку схиливсь,
Спасіння маючи в Ісусі,
Старий тихесенько моливсь.

Сестра Олена та Марина,
Ще зовсім юні, молоді,
Знайшлася в них одна провина -
Що стійкі й вірні у Христі!

Стоять, неначе ті дубочки,
Степан та брат його Сергій -
Сестри Катрусі два синочки,
Найбільший дар вдові старій.

Стоять і ті,що вперше в Церкву,
Сьогодні ввечері прийшли,
Й готові дати себе в жертву,
Підтримку в Господа знайшли.

Стоять усі такі рішучі,
До неба погляд підвели
І навіть в миті ці болючі
Обличчя радісні були.

Як став пресвітер вже до строю,
То комісар заговорив,
Гордився сильно він собою,
Втішався тим всім, що робив:

«Ну что, товарищи штундисты?!
Хочу опять напомнить вам,
Что всем здесь правят комунисты,
А вы и Бог мешают нам!

Я вам последний шанс даю,
Зачем сегодня умирать?!
Вы сохраните жизнь свою,
Не надо будет вас стрелять!»

В повітря вистрілила зброя,
Наблизивши усіх до раю...
«Хто против Бога - выйди с строя,
А хто не выйдет - расстреляю!»...

Усі непорушно стоять без вагання,
Як серце пронизує мить ця невпинна!..
Та ось, розірвавши болюче чекання,
Пресвітер лишає дружину та сина.

Виходить зі строю та став перед катом,
І зойкіт почувся важкий,
Молитви полились,а син крикнув: «Тато!»
І впав на коліна Івасик малий.

А кат усміхнувся й долоні потер:
«Я так и думал, ну что тут скрывать?!
Мне это понятно, ведь я офицер,
Зачем за что либо тебе умирать?!»

Та грізно й відважно пресвітер сказав!
Цей голос прорізав свідомість наскрізь
І дух занепалий у Церкви підняв,
Як ніби його хтось на крилах підніс:

«Ми вірні залишимось Богу до смерті!
Нам смерть не страшна, комісаре, ти знай!
Усі ми готові сьогодні померти,
Ми будемо з Богом, стріляй!»

«Ах так ты значит говоришь?!
Я с радостью, а ну быстрей!
Ей ты, ефрейтер, чё стоишь?
Давай кончай этих людей!»...

А сонце в небі так сіяє
І світло сипле на обличчя,
Природа скрізь цвіте, співає,
А все навкруг таке незвичне.

Малий Івась кричить: «Татусю,
Мені так страшно, обійми,
Я хочу бачити Ісуса!
Чи може Він зійти сюди?»

«Звичайно може, любийц сину,
Та ти не бійся цих людей»
І взяв на руки він дитину
Й притиснув сильно до грудей.

А серце сина так забилось
І сльози ллються з оченят,
Батьківське серце защимилось...
«Готовсь!» - тут вигукнув солдат.

Наказ цей так прорізав вуха,
Що буде далі - добре знав...
Та далі, він уже не слухав,
Сильніш дружину обійняв...

А жить хотілось, як ніколи,
Й приємно в памяті майнуло,
Як проводжали сина в школу,
Коли гонінь іще не було,

Як вечором, в сімейнім колі,
Читали Біблію і говорили
І як втомившись вдень у полі,
Водичку із струмочка пили.

І знов в реальність повернувшись,
Вже чути, як пісні співають
І ніби, мов від сну проснувшись,
В піснях всі Бога прославляють!

Цей спів спокійний та блаженний,
З хмарками плив за небокрай,
А комісар немов скаженний
Чим дуще вигукнув: «Стреляй!»

Та раптом солдати побачили ці,
Ангелів з неба, що сходять, могутні!
В кожного меч полум’яний в руці
І сильно жахнулись невірні присутні.

Зблідли солдати, завмер комісар,
Впав долілиць перед чудом,
З ним і солдати кинуті в жар,
Впали, змішавшись із брудом.

Навколішки впали жорсткі комуністи
Та в небо з благанням дивилися
І вперше в житті ці палкі атеїсти
До Бога так щиро молилися!
https://holypoem.com/5786
@holypoem

добавил: Богун 4707 читателей

Похожие стихи

Україна
Олександр Богун
1404
Добре там де нас немає
Олександр Богун
8338
Давид
Олександр Богун
2404
Сестричка
Олександр Богун
2990
Майдан
Олександр Богун
1433
Марат
Олександр Богун
1667
1

Комментарии

Таня Кондаурова 19:47 07.09.2023
Що це за подія? Якого року і де вона відбулась?

Форма входа

Тематика стихотворений

Статистика пользователей

Онлайн всего: 73
Гостей: 73
Пользователей: 0