Допоки ще живе маленьке наше я

Автор: Ольга Чорномаз

Допоки ще живе маленьке наше «я»,
Допоки ще воно на тім хресті не вбите,
Високе і святе, всеправедне Ім’я
Покличе знову нас з смертельної орбіти.

У сяєво небес, у сяєво надій —
З смертельної орбіти неволі і гріха,
Тече там Джерело цілющої води,
Немає там провини, немає там зітхань.

Вже корчиться Содом в сірчаному дощі,
А Бог виводить нас — і треба все лишити.
Та світиться сльоза на промені душі
І застеляє зір... А поряд — темні сіті.

Чи добре, чи не так — ми будували дім,
В тім домі нам було по-всякому, та звично.
А Бог виводить нас. Содом — уже лиш дим.
Не повторімо жест — упертий і трагічний.

Не озираймося на перехресті днів,
Не озираймося немов дружина Лота.
О, скільки в світі є тих соляних стовпів,
Що вирвались колись з нестерпного болота!

На що ми озирнемось? За чим жаліти нам?
Ми мертві для гріха? Чи він нам серце крає?
Стоїть Голгофський хрест —оплачена вина —
Й на ньому наше «я» повільно так вмирає.

Стоїть Голгофський хрест над світом стільки літ...
Стежки на сотні миль зотоптані, затерті.
Та дано нам життя на грішній цій землі —
Не плакать під хрестом, а на хресті — померти.