Запізнився

Автор: Діана Парипа

Смеркало. День похмурий був, холодний,
Жевріло в небі полум’я заграв.
В Андрія скільки справ було сьогодні,
Тому , як завжди, знову поспішав.

«Чому ж то часу так не вистачає?» -
Так думав, на заняття ідучи.
Студентам Слово Боже викладає
В Біблійнім інституті – йде туди

Дивився з нетерпінням на годинник,
Але тролейбус їхав, як на зло:
То зупинявся, то рушав повільно,
В Андрія часу зовсім не було

І ось нарешті вже його зупинка,
Він швидко із тролейбуса зійшов,
Минав швидкими кроками будинки
Й почув раптово: кличе хтось його.

Він оглянувся. Бачить, під стіною
У сутінках, де бруд рікою тік,
Стояв із простягненою рукою
Похилого вже віку чоловік.

В Андрія навіть промайнула думка,
Не гаючись, минути прохача.
Таким, як він, вже не було рахунку,
Але якби ж то не його рука.

Він знав: байдуже проходить не можна,
Бо не такою Божа є любов.
Прохаючому має дати кожен,
Тож він спинився. Ближче підійшов.

І глянув він на чоловіка пильно:
В холодний день без шапки той стояв,
Не бачило давно обличчя мила,
А одяг був позбавлений всіх барв.

Одягнений в брудний костюм зім’ятий,
Така ж сорочка, і таке взуття.
В очах його – байдужість й сіра мряка –
От все, що взяв від цього він життя.

Мішки попід очима темно-сині,
Червоний ніс – казало все про те,
Що це – вже деградуюча людина,
Яку згубила випивка, спиртне.

«Подайте, прошу вас, копійок кілька,
Бо зранку ще нічого я не їв.
Ніхто не дав мені ані копійки,
Хоч цілий день отут я просидів.»

«Мабуть, що він добряче випиває», -
Подумав враз Андрій й сказав без сил:
«Не дам, ви все проп’єте, добре знаю»,
Та незнайомець раптом поспішив

:«Ні, пане, я вже зав’язав, покинув,
Хоча і жив із цим не рік один».
«Гаразд, - сказав Андрій, - одну хвилину –
Вам куплю хліба». – Й рушив в магазин.

Пройшло кілька хвилин – він вийшов звідти,
В руці тримав буханець запашний.
«Візьміть. Господь сказав подати бідним,
Й ще більше може дати Бог святий.

Він може до життя вас повернути,
Він може щастя дарувати вам.
Він мир подасть такий, що не збагнути,
Лише повірте ви моїм словам.

Скажіть, Євангелія є в вас вдома? –
Він чоловіка раптом запитав.
«Була колись, вона мені знайома,
Та хтось читати взяв і не віддав»

. «А ви хотіли б вдома її мати?»
«Хотів би». – твердо відповів прохач.
«Що ж, добре, можу вам подарувати,
Хто має Слово Боже, той багач.

Лише мені свою адресу дайте,
Я якось ввечері до вас зайду.
Чи завтра, чи, можливо, післязавтра
Святу Євангелію принесу.

Домовились? Тоді і поговорим.»
«Звичайно, я чекатиму на вас», -
Сказав Андрієві новий знайомий
Й продовжив він свою розмову враз:

«Мене зовуть Павло. А мій будинок –
По вулиці Шевченка, сорок п’ять.
Знайдете тридцять восьму ви квартиру,
Тож приходіть, я буду вас чекать».

Андрій швиденько записав адресу
Й на тому попрощався із Павлом.
Сьогодні в нього справ було ще безліч,
Тож до студентів він своїх пішов.

Назавтра ж, вранці йдучи на роботу,
Він у портфель поклав Новий Завіт.
«Не мав тоді його з собою, шкода,
Але нічого, Богу дам я плід.

Зайду бо до Павла, йому засвідчу,
Що то Христос й за нього постраждав,
Що любить Він й життя дарує вічне,
І хоче, щоб про Нього кожен знав».

І так він відправлявся на роботу,
Той день напружений доволі був –
Заняття, семінари, труд, турботи,
Додому пізно ввечері вернувсь.

Коли ж книжки почав перекладати,
Помітив Євангелію він там.
Сумління йому стало докоряти:
Чому ж її Павлові не віддав?

І як же він забув про обіцянку?
Нічого, завтра вдасться час знайти.
Щоб тільки дочекатись йому ранку,
Обов’язково він піде туди.

Але проходив час і дні минали,
Був знову заклопотаний Андрій:
Заняття, проповіді, семінари…
І про Павла забув геть чисто він.

Два тижні пролетіли так миттєво,
І знов Андрій на Біблію наткнувсь.
«О ні, я знов забув, як неприємно,
Його ж спасти бажає Сам Ісус.

А де ж адреса? Де його адреса?
Невже я загубив? Ні, ось вона!
Неділя завтра. Як же це чудесно,
Після служіння піду до Павла».

В неділю після зібрання охоче
Андрій відклав усе - і до Павла.
«О так, спасти його Господь теж хоче,
Йому звіщу про Бога нині я».

І ось його будинок. Ось квартира.
На кнопку натиснув Андрій дзвінка.
Почулись кроки в мить ту за хвилину.
«От добре, його вдома застав я».

Відкрились двері. Вийшла літня жінка
І стомлено спитала: «Вам кого?»
Андрій задав питання своє тихо:
«Скажіть, а чи живе отут Павло?»

«Ні, не живе, - і очі опустила
Старенька жінка й голову чомусь.
«Ах, обманув», - подумав в ту хвилину
Андрій і геть іти вже повернувсь.

Аж тут почувся голос за плечима:
«А що це ви хотіли від Павла?»
Він обернувсь. Це було трохи дивно.
«Йому мав Біблію принести я.

Павло мені адресу дав оселі,
Сказав, що в цім будинку він живе…»
«О ні, - сказала жінка невесело, -
На жаль, вже не живе… Павло помер.»

«Помер? – спитав Андрій заціпенілий, -
Я ж з ним два тижні тому розмовляв!»
«Два тижні – це багато, це надміру
Для тих, хто п’є, а з ними й для Павла.

Він міг померти кожної хвилини,
Бо страшно жив у свій останній час.
Жив сам-один. Без друзів, без родини,
Давно для нього промінь віри згас.

Проте сусіди, чула, говорили,
В останні дні чекав на когось він.
Так дожидався вас Павло, можливо,
Не дочекався… Всього кілька днів…»

Слова ці боляче Андрія били:
«О Боже, ні, чому все так, чому?»
Світ закрутивсь перед його очима,
Він побілів й схопився за стіну.

А потім сходами ішов поволі,
По щоках сльози річкою текли.
«Все через мене! Що це я накоїв?
Не міг для нього часу я знайти…»

Він йшов й не бачив ніби перехожих,
Бо сльози лились із його очей.
«Прости мене! Прости мене, мій Боже,
Я не прийшов, а він чекав мене…

Я завинив, Господь, перед тобою,
Для нього бо я часу не знайшов.
Я запізнився. Я не встиг. Задовго…
Задовго я чекав, задовго йшов…

Тож всім розкажу, не буду мовчати,
Яку в житті помилку допустив.
Для мене Бог зробив бо так багато,
А я.. А я про Нього не звістив…»

Не відкладаймо, друзі, ми на потім
Те, що робити треба зараз, вже.
Господь бажає грішникам дать спокій,
А ми байдуже просто так живем.

Розказуймо усім про шлях спасіння,
Про щастя в Бозі, про любов святу.
Сьогодні йдімо з вісткою надії
І не марнуймо днину дорогу.

А час іде. А час жорстокий, грізний…
Людей мільйони гинуть без Христа.
Спішімо, друзі, щоб не було пізно,
Щоб встигли принести Христу плода.

2.02.2010 р