VII

Автор: Юлія Лапушанська

я заплуталась у часі
він став перекошеним
переношеним

усе втратило сенс
своє обличчя
я припинила ховатись
зрозуміла, що ніхто не може мене знайти
чому і навіщо тоді ховатись?
я зрозуміла

що виходячи вранці
нічого, по суті, не змінюється
ніхто, по суті, не приходить
ніхто, по суті, не шукає
нікому не потрібний шматок
шматок, який проводить час в інтернеті
шукає

щось шукає
когось вишукує
відчуває біль
і розчиняється в ньому
це я
і я заплуталась
мене не існує

час розчинився і припинив своє існування
особисто
для мене
я стала його унікальним клієнтом
з багаторазовими переглядами
одного й того самого бренду
я припинила своє існування
Бог знайшов мене десь на дні
і продовжує
знаходити
відшукувати
кожного дня

мене відкидає кудись
далеко
і я припиняю своє існування
люди забули про мене
їх більше не цікавить
моє я
мене також не цікавить моє я
але хоча б

є куди заглянути
зазирнути
у вільну хвилину
оскільки часу більше не має
двері до простору часу загубилися
я зайшла в них колись
і їх більше не стало
чи є це вічність?
можливо

яка штовхає
до постійного розвитку
Бог говорить мені
що буде далі
але я не вірю
продовжую не вірити
продовжую не вірити
продовжую переглядати Інстаграм
і слину пускати

на тих, у кого вийшло
і задовбуватися тим
що пройшло повз мене
тисячі доларів
інвестовані в профіль
тисячі клієнтів
знайдених через консультації
потоки

школи саморозвитку
курси
усе це продають блогери
усе те, до чого в мене не доходять руки
чи ноги
те, до чого не доходить моя голова

 те, на що вже не реагує
мій внутрішній компас
я можу лише лише те робити, що не приносить сенсу
лише те, що вдається у відчай
лише те, де мене не чують
чую себе глухою

бачу себе німою
я породила зачин
і він повернувся
усе закрилося
і енергії більше не сходяться
я втомилася
випрошувати турботу
постійно кричачи саму на себе
всередині

мій внутрішній критик ніяк не всі перетвориться на
радника, кіпера
він більше схожий до кілера
постійно провокує на критику
мій внутрішній критик явно негативно налаштований проти мене

і це мене втомлює
я розламана
зламана зсередини
розбита
розтрощена
здається, що через цей біль має сочитися сяйво
але ні, нічого не виходить
але ж ні
це явно більше змахує на провал
черговий
я опускаюся у підвал
своїх спогадів

і бачу стільки всього
забороненого
стільки всього
куди не потрібно лізти
стільки всього

куди б не хотілося ходити
стільки всього, без чого не можу жити
або здається, що не можу
я закидаю голову
за спину
спускаю стопи
я нікому не потрібна
і це нормально
природнє явище - бути захованим в часі
Бог заховав мене, як ту спорудину
що чекає на реставрацію
та коли це буде

хто знає
я закидаю усе на завтра
воно все одно не наступить
ще довго чекати
але краще - наодинці
на самоті із Богом