БУРЯ #2

Автор: Юлія Лапушанська

Я відчуваю спеку: вона не ззовні, це всередині.
Відчуття, що мене огортають бур’яни - хочеться відштовхнутися від них.


Чим довше я намагаюся
згадати щось особливе,
Тим більше я провалююся в пітьму...
 «Тільки Дух Божий носився над землею,
Була вона безводна та пуста.
Порожня, як... Ненасаджене поле».

Ця пітьма – місце, де створює Бог.
«Він створив всесвіт з нічого [Буття 1-2],
але мене...», не встигаю продовжити думку,
Як повністю провалююсь в темряву. І...

Один раз. Це був перший.
Він пробудив мене о 3 [ранку, звісно!],
Третій ей-ем за англійською класифікацією:
чи не тільки? 
Боже, чому так рано?»

Я пропускаю [хід].
Пішли далі.

Сліди від вечірньої зливи ще лишалися в серці.
Мені приснилася земля. Що ж там було?
«Де це я? У темряві?
Чому тут немає світла? Лише один промінь.
Це Божий», - думаю я та прокидаюся.

 Це не пояснити,
Можна лише уявити. Не показати:
це має пройти крізь тебе.

: Ти маєш це пережити.
«Ти [дуже] добре проходиш,
- казали вони мені».


: Коли ти відкрив двері [любові] настільки,
: Що міг спати з відчиненим настіж сердцем ґ
і не боятися, що там "може трапитися щось"?

-	Здається, я закохалася. Остаточно.
В [це] повітря... Ти знаєш, я говорила
сьогодні з Богом. Ну як, хм-м,
- це швидше Він говорив зі мною...
Ти ж знаєш, як це буває?
- Зачекай [Кор ретельно витирає руки,ґповільно повертаючись усім тілом].
- Зараз... [Толлі "запалюється" настільки,
що припиняє на долю секунди збирати йошту]