БУРЯ #2
Автор: Юлія Лапушанська
Я відчуваю спеку: вона не ззовні, це всередині. Відчуття, що мене огортають бур’яни - хочеться відштовхнутися від них. Чим довше я намагаюся згадати щось особливе, Тим більше я провалююся в пітьму... «Тільки Дух Божий носився над землею, Була вона безводна та пуста. Порожня, як... Ненасаджене поле». Ця пітьма – місце, де створює Бог. «Він створив всесвіт з нічого [Буття 1-2], але мене...», не встигаю продовжити думку, Як повністю провалююсь в темряву. І... Один раз. Це був перший. Він пробудив мене о 3 [ранку, звісно!], Третій ей-ем за англійською класифікацією: чи не тільки? Боже, чому так рано?» Я пропускаю [хід]. Пішли далі. Сліди від вечірньої зливи ще лишалися в серці. Мені приснилася земля. Що ж там було? «Де це я? У темряві? Чому тут немає світла? Лише один промінь. Це Божий», - думаю я та прокидаюся. Це не пояснити, Можна лише уявити. Не показати: це має пройти крізь тебе. : Ти маєш це пережити. «Ти [дуже] добре проходиш, - казали вони мені». : Коли ти відкрив двері [любові] настільки, : Що міг спати з відчиненим настіж сердцем ґ і не боятися, що там "може трапитися щось"? - Здається, я закохалася. Остаточно. В [це] повітря... Ти знаєш, я говорила сьогодні з Богом. Ну як, хм-м, - це швидше Він говорив зі мною... Ти ж знаєш, як це буває? - Зачекай [Кор ретельно витирає руки,ґповільно повертаючись усім тілом]. - Зараз... [Толлі "запалюється" настільки, що припиняє на долю секунди збирати йошту]
https://holypoem.com/16890
@holypoem