Єдиний син

Автор: Лілія Мандзюк

Одного мала мати сина:
Слухняна, добра був дитина.
Але не знав синок Христа,
Для Нього не віддав життя.

Завзятий, щирий і спокійний,
Бадьорий, в праці енергійний.
Умів комусь поспівчувати,
І другом справжнім в біді стати.

Але без Бога жив, трудився.
Так, іноді Йому молився.
Його порою відчував,
Тоді, як в горе потрапляв.

Син вірив, що є Бог живий,
Та не хотів лишать гріх свій.
Любив гульні, різні забави, -
Ті радість серцю доставляли.

Боявсь, що скажуть: ти святий,
Вже більше ти не є друг мій.
Боявся осудів, насмішок.
Тримавсь світських, кривих доріжок.

Любив веселощі, вино.
В душі ж – о, пусто як було.
Кому ж, кому це розкати
Що серце мучить… Рідна ж мати

В молитвах сина зустрічала.
Його у них і проводжала.
Просила в них благословіння,
А більш за все - сину спасіння.

Їй не вміщалось: син і ад…
«О, Боже забери той яд,
Що в серці сина проростає,
Його і Тебе розділяє.

Дай йому сльози покаяння,
Хай залишить грішне скитання.
Нехай до Тебе повернеться.
Хай дух його, Ісус, спасеться.

Ти зглянься, змилуйся, спаси.
Єдиний син. О, не пройди,
Ісус, почуй моє моління.
Ти подаруй сину спасіння».

…Минали дні, минали роки.
Як жив синок не вмістять строки.
Він відчував: щось не хватає,
Душа щось більшого бажає.

Він бачив, як мама молилась,
Як жити свято та стремилась.
Та сором мав: «Що скажуть друзі?»
Життя тривало у напрузі.

Покаятись!? – скажуть «дурний»,
А може обізвуть «святий».
Але серденько трепотіло,
Торкнутись вічного хотіло.

Сумління твердило: Бог є,
Він береже життя твоє.
Треба лишити гріх і зло.
Так, щоби пізно не було.

Віра у мамі: Бог прийде,
З собою сина теж візьме.
В молитві сльози і благання,
Збулися матері бажання.

Син захотів служить Христу,
Його чинить волю святу.
Бог дав для нього покаянння,
Для серця ліки і співання.

Син став спасенний. Слава Богу!
Із серця зникли всі страхання.
Тепер у небо йде дорога.
Де і поділася тривога?

Радіє син, радіє мати,
Немов маленькому дитяті.
«От добре, будем дружно жити
І Господа разом хвалити.

Хай сину Бог пошле дружину
Й щасливу радісну родину.
Будем разом ходить до храму,
І Богу віддавати шану», -

В думках так мати захотіла.
Не знала, що сина родила
Не лиш селу, не лише місту.
(Добре, щоб син був рядом, звісно).

Де ж бути слід євангелисту?
Бог для себе його створив.
Для Себе часто хоронив,
Й життя не раз лиш боронив.

Тепер Бог кличе: «Йди за Мною,
Ти будеш воїном Христовим.
Для тебе вготував роботу
Далеко від твого народу».

Цей заклик серцем син почув.
Згадав, як він в гріхах тонув.
Згадав, як у душі томився
Поки з Христом не примирився.

Згадав, й сказав: «Ісус, піду.
Про Твою милість об'явлю
Тим людям, до яких пошлеш.
Це дійсно ти мене зовеш?

Тоді даруй для мене сили,
Щоб вірним бути до могили.
Любове, Ти мене спасла,
Життя за мене віддала.

І я піду, піду до тих,
В серцях котрих живе ще гріх.
О, мамо, не сумуй, не плач,
Господній буде син сіяч».

На серці в мами стало тяжко.
«Тобі ж, синочку, буде важко.
Колись, можливо, не доспиш,
Нужду не раз, мабуть, стерпиш.

А що, як люди не сприймуть,
І за любов злом віддадуть?
Як стануть з тебе насміхатись.
Над змореним, о ні, знущатись?

Синочку рідний, що скажу.
Тебе так міцно я люблю.
Тебе б від болей захистити.
Собою зло відгородити».

«О, мамо, хоче так Ісус.
Із вами, вірте, я стрінусь,
Якщо не тут, то в небесах.
Там наші імена в книжках».

Без сліз ридає серце, плаче.
«Так хоче Бог. То як інакше?
Іди за Спасом, сину, йди.
Для Його слави проживи».

Прощання, потім розтавання.
Син йде за Богом без вагання.
У мами скроні посріблились.
Молитви щирі з серця лились.

Вона раділа, що синок
Став як апостол, як пророк.
Вона удома, син далеко.
Залишив край, як той лелека,

Який на зиму відлітає
У край чужий. В тім суть вбачає.
Літає, труднощі долає,
Туди й назад, бо ціль він має.

Не легко мамі. Син єдиний,
І не живе на Батьківщині.
Та в серце Бог послав розраду:
«Син виконав мою пораду».

І, як ніхто, вона пізнала
Любов, що Сина нам віддала
На хрест. На муки, на страждання
Христос згодивсь, на розпинання,

Щоб всі щасливії були.
Чи чули Ви про цеє? Ні?
…Спішіть до Бога, Він чекає,
Лахміття з серця познімає.

Достоєн Він хвали від нас.
За наше щастя вмирав Спас.
…А ви, батьки, будьте готові
Дітей віддать на труд Христові.