Небо

Автор: Емілія Янюк

О, Небо, підіймаю очі, розчиняюсь у тобі.
Хоча прикуте тіло до землі,
Думками я все вище відлітаю, 
І ти ведеш, несеш мене у світ глибокої тиші…

І у ночі я знову поринаю в твою безодню чистоти, 
З зірками тихо, мовчки розмовляю, 
Вручаю таїни, питання з уст душі…
Тоді я падаю в обійми Неба, немов мале дитя в обійми матері.

Як загримить моя молитва бурею, грозою, 
Я знову підіймаю погляд до тебе, 
Небо блискавицею і громом заспіває пісню,
Про тиху гавань, яка чекає там мене.

Як не старається земля мій погляд відвернути,
Сховати горами високими і хвилями глибокими, те Небо голубе,
Не заземлить корінням тимчасовим, мою безсмертну душу, 
Земля - це чужина, а Небо - то моє. 

Так часто думаю про тебе,
Моя туга, моя почаль, моя надія й радість…
О, Небо ти так далеко і так близько.
Чим вище моя душа вривається у чисту голубінь, 
Тим нижче моє тіло схиляється до  праху, до землі.

Чекаю день, той день, коли візьмеш мене в свої обійми, 
І я скажу…Ні, я прокричу цій мачусі-землі,- 
Я не твоя, тепер не сирота, 
Мене несуть обійми Неба у Рідний Дім, 
До мого рідного Отця.

Ця зустріч…І знову я  дивлюсь на тебе Небо.
І уявляю, коли мене таку безкрилу, 
Нестимуть крила Янголів, 
Туди, де більш не буде ночі, я там відпочину.
Там буде радість, мов у сні…

О, Боже мій, коли Тебе зустріну,-
Я знаю, побачу у Твоїх Очах, те ж саме Небо, що манило мене усе земне життя. 
Це Ти говориш хмарами, зірками, вечірньою палітрою краси,
І обіймаєш серце теплими дощами, 
Шепочеш вітром: «Моє дитя. Ти не одна, з тобою Я…»

По цій землі, де всі чогось шукають, прагнуть і втрачають, 
Я проведу тебе, Я не залишу.
Наповню радістю, коли усі заплачуть,
В часи війни, тебе потішу,
Бо ти Моя, належиш Небесам.

Допоможу тобі на цій землі «годин і часу»,
Дивитися туди, де «вічність»,
Хай не зловтішається земля, що в назначені години, твоє тіло на спочинок прийме, 
Вона не знає, що тіло - це лиш тліний порох, а людина - це душа.
Моє дитя, це Небо, це Я, твій Батько, тебе чекають Небеса.