У дзеркалі

Автор: Дмитро Довбуш

Ти ховаєш від мене яскраве обличчя, 
Залишаючи тільки цілунки на склі... 
Я втомився шукати щілину у вічність. 
Боже, як я втомився іти по землі! 

Ти і поряд, і раптом — нестерпно далеко. 
То довірений друг, то незвіданий гість. 
Я чомусь розучився боятися пекла, 
Та не прагну й до раю вже так, як колись... 

Нам усім — захлинутись потоками часу 
І упасти на дно крижаної води... 
Ми у світ народились без жодних пояснень, — 
Без пояснень і лишимо світ назавжди. 

Марафонська гонитва залежить від фарту: 
Під якою зорею народжений ти? 
Ми усі біжимо до одного інфаркту, 
А наївно вважаємо, що — до мети. 

Хто ми будемо — звані подобою Духа? 
Чи то так від людської пихи повелось? 
На частотах душі ледь помітно для слуху 
Предковічні мотиви вистукує хтось. 

То здавалось, чи снилось, чи, може, то спогад 
Невідомих свідомості райдужних сфер? 
А мій дух народився хіба не у Бога? 
То чому він без Бога блукає тепер? 

А найперший із нас називався Адамом, 
Він нічого не знав про добро і про зло. 
А проте помилявся достоту так само, 
І так само його опускалось чоло. 

У дитинних очах відбивалося небо, 
Те незаймане небо едемських садів. 
Був покликаний стати подібним до Тебе, 
Та доглянути навіть... себе не зумів. 

Ти дивився у нього, неначе у плесо, 
Золотився Твій образ на чистому дні, 
Поки гріх не спотворив обличчя небесне, 
Мовби камінь, що впав на поверхню води. 

Ніби приклад невдалого автопортрету, 
До сьогодні вигнанець землею бреде. 
Ми онуки Адамові! Господи, де Ти?! 
І Твоєї краси відображення де? 

Був Месія і учнів невпевнені кроки, 
Чудеса і знамена, і хліб, і вино. 
Воскресали мерці, говорили пророки... 
А сьогодні дивлюся: невже це воно? 

І невже Ти для цього приходив у гості 
Рубіконом старої і нової ер, 
Як ступає на дикий загублений острів 
Переповнений вірою місіонер? 

Вже у котре вдаряюся птахом об шибку 
І щокою тулюсь до холодного скла. 
Ти десь там за вікном, тільки обриси видко, 
Тільки тінь наді мною від Твого крила... 

Я не можу в дзеркалах Тебе роздивитись, 
Потьмяніло, поблякло надщерблене скло... 
Викладаю з уламків мозаїку світу, 
Тільки їх вже не склеїти так, як було. 

Ти безликий, а часом Ти тисячоликий. 
Ти невидимий оку, Ти скрізь і ніде. 
І невже я приречений бути довіку 
Тим незрячим Адамом, що з раю бреде? 

А можливо Твій образ розмився дощами, 
Чи зім'яло його шестернями століть? 
Тільки клаптик картини лишився із нами, 
Він глибоко у серці моєму лежить. 

На уривку — Твоя триєдина усмішка, 
Передати якої й Да Вінчі б не зміг. 
Я своїми думками прикутий до ліжка, 
А здавалось, ще трошки і був би добіг! 

Животворче, навіщо Ти дав мені розум, 
Що приречений битися в клітці знання? 
Він, можливо, проспить все життя під наркозом 
Лженаук і релігій останнього дня. 

І коли вже ціна пізнання — божевілля, 
То дозволь мені випити чашу до дна! 
У сміливості думки немає безсилля, 
А для розуму думка — міцніша вина. 

Задзеркалля, туман і на склі поцілунки, 
І глухі голоси, і розмиті сліди... 
Я торкаюсь вустами пекучого трунку: 
Божевілля, хоч ти мене не підведи!